Чи може податкова отримати інформацію, що містить банківську таємницю?

Правова природа банківської таємниці

Банківська таємниця є одним із ключових елементів довіри між клієнтом і банком. Коли фізична особа або бізнес відкриває рахунок, здійснює платежі, отримує фінансування чи користується іншими банківськими послугами, банк отримує доступ до значного масиву інформації про фінансову поведінку клієнта. Така інформація може розкривати не лише поточний фінансовий стан особи, а й характер її діяльності, джерела доходів, коло контрагентів, комерційні зв’язки, платіжну дисципліну та економічну модель ведення бізнесу.

Саме тому банківська таємниця в українському праві розглядається не як технічний режим обмеження доступу до інформації, а як спеціальна правова гарантія захисту клієнта. Її призначення полягає у тому, щоб забезпечити конфіденційність відомостей, які стали відомі банку у зв’язку з обслуговуванням клієнта, та не допустити їх довільного розкриття третім особам, у тому числі органам державної влади.

Загальна гарантія конфіденційності закріплена у частині першій статті 1076 Цивільного кодексу України. Відповідно до цієї норми банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані лише самому клієнту або його представнику. Іншим особам, включно з органами державної влади, посадовими та службовими особами, така інформація може бути надана виключно у випадках та в порядку, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Це положення має принципове значення. Воно встановлює презумпцію закритості банківської інформації: будь-які відомості про рахунок, операції та клієнта є конфіденційними, доки закон прямо не передбачає інше. Відповідно, розкриття банківської таємниці є не загальним правилом, а винятком, який повинен мати чітку правову підставу, визначений порядок і обмежений обсяг.

Зміст банківської таємниці деталізується у статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність». За цією нормою банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відома банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин із ним, а також інформація, що стала відома третім особам при наданні послуг банку або виконанні функцій, визначених законом.

До банківської таємниці закон відносить:

• відомості про банківські рахунки клієнтів,
• інформацію про операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта,
• вчинені ним правочини,
• фінансово-економічний стан клієнта,
• відомості про комерційну діяльність,
• організаційно-правову структуру юридичної особи, її керівників, напрями діяльності, комерційну таємницю, проєкти
• іншу інформацію, отриману банком у межах обслуговування.

У практичному вимірі найбільш чутливою є саме інформація про рух коштів на рахунках. Дані про зарахування, списання, залишки, призначення платежів, контрагентів та обсяг операцій дозволяють фактично відтворити фінансову поведінку особи або бізнесу. Через такі відомості можна встановити джерела надходжень, економічні зв’язки, модель господарської діяльності, рівень доходів, витрат і навіть окремі управлінські рішення клієнта.

Саме тому законодавство розмежовує просту інформацію про наявність рахунків і більш глибоку інформацію про рух коштів. Для останньої встановлено підвищений рівень захисту, оскільки її розкриття є значно серйознішим втручанням у приватну та комерційну сферу клієнта.

Водночас режим банківської таємниці не є абсолютним. Закон допускає її розкриття у визначених випадках, зокрема за згодою клієнта, на підставі рішення суду або на письмову вимогу уповноважених державних органів у межах прямо встановлених законом повноважень. Проте будь-яке таке розкриття має відбуватися не довільно, а лише у спосіб, передбачений законом, і в обсязі, який відповідає конкретній правовій підставі.

Отже, правова природа банківської таємниці полягає у поєднанні двох елементів: з одного боку, це обов’язок банку забезпечити конфіденційність інформації про клієнта; з іншого це право клієнта очікувати, що його фінансова інформація не буде розкрита третім особам без належної законної підстави.

Як податкова може отримати дані, які має банк?

Податкові органи дійсно мають право отримувати від банків та інших фінансових установ інформацію, необхідну для виконання функцій податкового контролю. Однак це право не є необмеженим і не означає, що ДПС може за звичайним запитом отримати повну банківську виписку платника податків.

Українське законодавство розмежовує різні види банківської інформації та встановлює різний порядок доступу до неї. Саме це розмежування є ключовим для розуміння того, коли податкова може отримати інформацію без суду, а коли – лише після звернення до суду із заявою про розкриття банківської таємниці.

Відповідно до підпункту 20.1.5 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право безоплатно отримувати від платників податків, установ Національного банку України, банків та інших фінансових установ довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків.

Тобто податкова може отримати інформацію про сам факт існування рахунку, його реквізити та інші відомості в межах, прямо визначених законом. Однак ця ж норма встановлює істотне обмеження: інформація про обсяг та обіг коштів на рахунках надається контролюючим органам лише на підставі рішення суду.

Аналогічний підхід закріплений у пункті 73.4 статті 73 Податкового кодексу України. Згідно з цією нормою, інформація про наявність та рух коштів на рахунках платника податків в обсягах більших, ніж передбачені пунктом 73.3 статті 73 ПК України, надається банками та іншими фінансовими установами контролюючим органам за рішенням суду.

Отже, закон фактично встановлює два рівні доступу податкового органу до банківської інформації.

Перший рівень – це обмежена інформація про наявність рахунків. Її ДПС може отримати у визначеному законом порядку без окремого судового дозволу.

Другий рівень – це інформація про рух коштів, залишки, списання, зарахування, обсяг операцій, контрагентів та призначення платежів. Саме ці дані становлять найбільший інтерес для податкових перевірок, оскільки дозволяють встановити реальні доходи, джерела надходжень, характер розрахунків та фактичну фінансову активність платника. Проте доступ до такої інформації можливий лише за рішенням суду.

Цей підхід підтверджував і Національний банк України. У листі НБУ від 09.11.2021 № 18-0005/105354 зазначалося, що інформація про залишок коштів на рахунках, операції списання з рахунків та/або зарахування на рахунки, а також призначення платежів за такими рахунками не належить до переліку банківської таємниці, яка може розкриватися банками на запит центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику.

Інакше кажучи, звичайний запит ДПС не є достатньою підставою для отримання повної банківської виписки платника податків. Якщо контролюючий орган хоче отримати інформацію про рух коштів, йому необхідно ініціювати судовий процес щодо розкриття банківської таємниці.

Порядок такого розкриття визначений статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до пункту 2 частини першої цієї статті інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, може розкриватися банками, зокрема, за рішенням суду.

Однак звернення до суду саме по собі ще не гарантує податковому органу доступу до банківської інформації. Суд у таких справах не виконує формальну функцію підтвердження запиту ДПС. Його завдання перевірити, чи існують законні та достатні підстави для втручання у сферу банківської конфіденційності конкретної особи.

Вимоги до заяви про розкриття банківської таємниці встановлені статтею 348 ЦПК України. У такій заяві має бути зазначено не лише найменування банку та особи, щодо якої запитується інформація, а й обґрунтування необхідності розкриття банківської таємниці, обставини, за яких вимагається таке розкриття, а також положення закону, які надають заявнику відповідні повноваження.

Тому податковий орган не може обмежитися загальними фразами про проведення перевірки, необхідність податкового контролю або потребу встановити повноту сплати податків. ДПС повинна пояснити суду, які саме обставини вона має намір встановити, чому ці обставини неможливо або вкрай складно встановити без банківської інформації, які інші способи отримання відомостей були використані та чому вони не дали результату.

Крім того, суд має оцінити пропорційність запитуваного втручання. Якщо податкова просить надати весь рух коштів за тривалий період без чіткої прив’язки до предмета перевірки, конкретного податкового періоду або конкретних обставин, така вимога може бути визнана надмірною. Судове рішення про розкриття банківської таємниці не повинно перетворюватися на інструмент необмеженого збору інформації про фінансове життя особи.

Частина друга статті 350 ЦПК України прямо передбачає, що якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, без підстав і повноважень, визначених законом, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні заяви.

Таким чином, податкова може отримати банківські дані двома способами: у межах обмеженого доступу, прямо передбаченого Податковим кодексом, або через суд, якщо йдеться про рух коштів та іншу детальну фінансову інформацію.

Проте у другому випадку одного лише бажання перевірити платника або самого факту податкової перевірки недостатньо. Контролюючий орган повинен довести суду реальну необхідність такого доступу, законність підстав, зв’язок запитуваної інформації з предметом перевірки та пропорційність обсягу втручання.

Як податкова обходить судову процедуру розкриття банківської таємниці

Попри те, що Податковий кодекс України та Закон України «Про банки і банківську діяльність» прямо передбачають необхідність судового рішення для отримання інформації про рух коштів на рахунках платника податків, на практиці механізм доступу держави до фінансових даних останніми роками суттєво змінився.

Формально правило залишається незмінним: якщо контролюючий орган хоче отримати від банку виписку по рахунку, інформацію про зарахування, списання, залишки коштів, призначення платежів чи контрагентів, він повинен звернутися до суду із заявою про розкриття банківської таємниці та довести наявність законних підстав для такого втручання.

Однак на практиці податкові органи дедалі частіше використовують інший інструмент – інформацію, яка надходить не безпосередньо від банку, а через Національний банк України.

Правовою основою такого механізму є частина 5 статті 62-2 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Ця норма надає Національний банк України право розкривати органам державної влади інформацію, що становить банківську таємницю та була отримана НБУ під час виконання його функцій, якщо така інформація може свідчити про вчинення правопорушення або може використовуватися для запобігання, виявлення, розслідування правопорушень чи притягнення винних осіб до відповідальності.

Саме формулювання «може свідчити» має ключове значення. Закон не вимагає наявності встановленого факту порушення, завершеного розслідування або навіть відкритого провадження. Достатньо того, що певна фінансова активність потенційно може свідчити про порушення податкового, валютного чи іншого законодавства.

З практичної точки зору це створює для держави значно ширший механізм доступу до фінансової інформації, ніж класична судова процедура розкриття банківської таємниці.

На практиці це може виглядати так: у межах реалізації своїх наглядових та аналітичних функцій НБУ фіксує нетипову фінансову активність, наприклад, систематичні надходження значних сум на карткові рахунки фізичних осіб, масові P2P-перекази, регулярні транзакції з ознаками підприємницької діяльності або нетипові обороти за рахунками, які формально використовуються як особисті.

Якщо така активність, на думку регулятора, може свідчити про потенційне порушення, відповідна узагальнена інформація може бути передана до Державної податкової служби.

Після цього запускається вже податкова процедура.

Отримавши інформацію від НБУ, контролюючий орган використовує її як аналітичну основу для подальших процесуальних дій. Як правило, спочатку платнику податків направляється письмовий запит відповідно до статті 73 Податкового кодексу України з вимогою надати пояснення щодо походження коштів, підтвердні документи, договори, первинну документацію, банківські виписки, пояснення щодо економічної природи отриманих сум.

Якщо відповіді не надано, документи не підтверджують позицію платника або контролюючий орган вважає пояснення недостатніми, ДПС отримує підстави для призначення документальної перевірки.

За результатами такої перевірки податкова складає акт, у якому отримані кошти можуть бути кваліфіковані як неоподаткований дохід, прихований підприємницький дохід, дохід без належного декларування або інший об’єкт оподаткування. Після цього виносяться податкові повідомлення-рішення про донарахування податків, штрафних санкцій та пені.

Надалі, вже у судовому спорі щодо оскарження податкових повідомлень-рішень, податкова обґрунтовує свою позицію не банківською випискою, отриманою через окрему цивільну процедуру розкриття банківської таємниці, а інформацією, отриманою від Національного банку України в межах його повноважень.

Фактично формується нова модель доступу до банківських даних: не через безпосереднє витребування інформації у банку на підставі судового рішення, а через регуляторний інформаційний обмін між НБУ та податковими органами.

У подальших спорах контролюючий орган, як правило, будує свою позицію на кількох тезах:

• по-перше, факт надходження коштів підтверджується інформацією НБУ;
• по-друге, платник не подав декларацію або не відобразив відповідні надходження у податковій звітності;
• по-третє, платник не надав належних первинних документів, які б підтверджували, що отримані кошти не є доходом у розумінні податкового законодавства.

У таких обставинах судова практика нерідко стає на сторону податкового органу, визнаючи, що надана НБУ інформація може бути належним доказом факту надходження коштів, а відсутність у платника документального підтвердження природи цих надходжень може свідчити про порушення податкового законодавства.

Інакше кажучи, формально судова процедура розкриття банківської таємниці не скасовується, однак на практиці податкова все частіше отримує фінансову інформацію альтернативним шляхом – через міжвідомчий інформаційний обмін із НБУ.

Окремої уваги заслуговують і законодавчі тенденції. Відповідно до бюджетної політики, затвердженої постановою Кабінет Міністрів України від 27 червня 2025 року №774, у межах реалізації Національної стратегії доходів до 2030 року держава планує подальше реформування податкового адміністрування.

Серед пріоритетів прямо визначено розширення підстав для позасудового доступу контролюючих органів до інформації про обсяги коштів, що надходять на банківські рахунки платників податків.

Фактично це свідчить про системний курс держави на інституціоналізацію тієї моделі, яка вже формується на практиці через обмін інформацією між НБУ та ДПС.

Якщо такі зміни будуть імплементовані на рівні законодавства, це може суттєво змінити баланс між інтересами держави у сфері податкового контролю та правом особи на фінансову конфіденційність.

І якщо сьогодні доступ до детальної банківської інформації формально залишається винятком, який потребує судового контролю, то у найближчі роки межі такого захисту можуть бути істотно звужені.

Саме тому для бізнесу, підприємців та фізичних осіб питання документального підтвердження походження коштів, належного ведення обліку та зберігання первинних документів поступово стає не просто елементом податкової дисципліни, а фактично базовим інструментом захисту в майбутніх податкових спорах.

Підсумки

Отже, податкова може отримати інформацію, що містить банківську таємницю, однак не у будь-який спосіб і не лише на підставі власного запиту. Законодавство проводить чітку межу між інформацією про наявність рахунків і детальною інформацією про рух коштів. Якщо перша може бути доступна контролюючому органу в межах прямо визначених повноважень, то друга, як правило, потребує судового рішення.

Водночас сучасна практика показує, що класична модель доступу до банківської таємниці поступово ускладнюється. Податкова дедалі частіше використовує не пряме звернення до банку, а інформацію, отриману від НБУ. Формально це не скасовує вимоги про судовий порядок розкриття банківської таємниці банком, однак фактично створює для ДПС альтернативне джерело фінансових даних.

Саме тому платникам податків не варто виходити з припущення, що без окремого судового рішення податкова взагалі не може дізнатися про рух коштів. У певних випадках інформація про обсяги надходжень може потрапити до ДПС через міжвідомчий обмін, після чого стати підставою для запиту, перевірки та податкових донарахувань.

Ключове значення в таких ситуаціях має не лише сам факт надходження коштів, а й можливість пояснити їх правову природу. Якщо платник може підтвердити, що отримані суми не є оподатковуваним доходом, або вже були належним чином задекларовані, ризики суттєво знижуються. Якщо ж документи відсутні, податкова зазвичай трактує такі надходження як дохід, а суди нерідко погоджуються з таким підходом.

Тому головний практичний висновок полягає в тому, що банківська таємниця залишається важливою правовою гарантією, але вона не є абсолютним захистом від податкового контролю. Для платника податків реальний захист полягає не лише у посиланні на конфіденційність банківських даних, а й у належному документальному оформленні операцій, збереженні доказів походження коштів та готовності пояснити економічну суть отриманих надходжень.

У підсумку, відповідь на питання, чи може податкова отримати інформацію, що містить банківську таємницю, є такою: так, може, але за загальним правилом, у межах спеціальної процедури та за наявності належних підстав. Водночас практичні механізми доступу держави до фінансової інформації розширюються, і саме це має враховувати кожен платник податків, який отримує значні або регулярні надходження на банківські рахунки.